>
Ігор Граб’юк із Чернівців є засновником родинної олійної компанії “Давлія”. Ідея для започаткування справи виникла після того, як доля надала йому другий шанс: у 32 роки чоловік, який до того не мав проблем зі здоров’ям, несподівано переніс інфаркт. Звичний спосіб життя та харчування довелося кардинально змінити, повністю перейшовши на здорову їжу. Зокрема, рафіновані олії максимально замінили на ті, що отримані методом холодного віджиму. Олійна компанія розпочала свою діяльність у 2018 році, пережила період пандемії коронавірусу та продовжує функціонувати під час повномасштабної війни.
Наша зустріч відбувається у спекотний літній день. Ігор пропонує освіжаючий мохіто, який подається у скляних баночках. У приміщенні олійної компанії прохолодно, що, за словами господаря, є значною перевагою, адже олії чутливі до високих температур. Простір освітлюється ліхтарями, виготовленими також зі звичайних скляних банок. Ці ж вироби прикрашають вітрину поруч із пляшечками та коробочками з продукцією.
Про банки та олійну справу
«Моя професійна діяльність почалася не з власної справи, — розповідає Ігор. — Я працював у Контрольно-ревізійному управлінні, а згодом у банківській сфері. Був зосередженим, відвідував заходи у суворому діловому стилі. До речі, паралельно я й досі є сертифікованим оцінювачем майна для фінансових установ. Річ у тім, що на одному лише дрібному бізнесі, я б сказав, мікробізнесі, далеко не заїдеш. Фінансова стабільність важлива, але олійна компанія — це для душі.
Чому я називаю свій бізнес мікро? У нашій олійній компанії працюють лише двоє: я і моя мама. Посада мами — менеджер з добрих справ, а її головне завдання — турбота про моє самопочуття та здоров’я. Звісно, це жарт, але її віра в мене та допомога безцінні. Мама також активно займається волонтерством, підтримуючи проєкти для переселенців та нужденних.
«Цієї осені нашій сімейній олійній компанії «Давлія» виповниться 7 років, — ділиться Ігор. — За цей час ми пережили як успіхи, так і непрості періоди, але загалом я задоволений. Вважаю, що живу гідно: забезпечую себе сам і сплачую податки державі. Таким чином, країні не доводиться витрачати кошти на моє утримання, особливо під час війни, коли всі ресурси спрямовуються на найважливіше — підтримку армії.
Наша сімейна олійна компанія виготовляє олію виключно методом холодного віджиму. Ця технологія виробництва передбачає повну відсутність контакту сировини та готової продукції з металом.
Віджим здійснюється на гідравлічних пресах з використанням капролонових діжок. Капролон — це сучасний полімерний матеріал, що є інертним і витримує високий тиск.
Капролонові діжки, на відміну від дерев’яних, легко миються і сушаться. Також на них можна віджимати різні види олій, чергуючи пресування різних насінин та горіхів.
Олії холодного віджиму містять цінні вітаміни, незамінні жирні кислоти, природні антиоксиданти, фосфатиди та токофероли. Оскільки олії не піддаються термічній обробці, всі їхні корисні властивості зберігаються. Відсутні будь-які емульгатори, стабілізатори, консерванти чи інші шкідливі домішки. Лише 100% натуральна олія, кожен вид якої має свої унікальні властивості. Таким чином, ми отримуємо найсвіжіший та найкорисніший продукт на будь-який смак, який можна використовувати як у кулінарії, так і в косметології для догляду за шкірою обличчя та тіла, волоссям і нігтями.
Про брак фінансів і людей з душею
У своїй олійній компанії я виконую майже всю роботу самостійно. Це не через недовіру до інших, а тому, що знайти працівника, який би вкладав у справу душу, а не просто відпрацьовував час, майже неможливо, особливо якщо не можеш запропонувати надзвичайно високу зарплатню. Кадрова криза зараз надзвичайно гостра. Колись я прочитав цитату Дуайта Ейзенхауера: «Краще, коли одна людина працює з вами, ніж три, які працюють на вас» — я повністю з цим згоден. Часто спілкуюся з друзями-підприємцями, і у всіх одна й та сама проблема: де знайти кваліфікованих людей?
Я сам займаюся закупівлею обладнання та роботою з пресами, сам розробив дизайн етикеток і пляшок. Взяв кредит під заставу квартири, щоб викупити приміщення, адже оренда стала занадто дорогою. Тепер сам роблю ремонт, коли з’являються вільні кошти. Дизайн інтер’єру також мій, як і ці декоративні банки, що оточують нас.
Продукція “Давлії” реалізується по всій Україні. Іноді наша олія відправляється за кордон, до наших постійних клієнтів, які там проживають, але це трапляється нечасто. До пандемії справи йшли добре, під час карантину, звісно, спостерігався спад. І щойно ми почали відновлювати позиції, настало лютого 2022 року. З’явилися проблеми з логістикою, зберіганням продукції, постачанням електроенергії. Кількість покупців значно зменшилася, що призвело до суттєвого падіння доходів. Тому довелося шукати фінансування для бізнесу. Я вирішив подати заявку на грант для підтримки власної справи, але мені його не надали. Спочатку я був засмучений, але потім зрозумів, що це на краще. Велика кількість необхідних документів та витрачений час не окупилися б навіть тими 250 тисячами гривень. Що насправді суттєвого для будь-якого виробництва можна придбати за таку суму? Ну, можливо, кілька скляних банок, надрукую етикеток або куплю кілька мішків насіння. І це все…
До речі, я знаю від багатьох підприємців, що вони масово відмовляються від цих грантів на розвиток бізнесу. Чому? Найперше через неможливість виконати умови гранту, наприклад, створити належні робочі місця, бо, як я вже згадував, де знайти нормального фахівця? Або ж формально оформлюють когось, сплачують податки, але розвитку немає. Низькі доходи змушують згортати бізнес. Водночас я знаю підприємців, які успішно скористалися грантом і продовжують свою діяльність.
Але, незважаючи на все це… Проблеми існують завжди і у всіх, але з часом вони вирішуються так чи інакше. Коли розпочалася війна, виникли труднощі з постачанням сировини, особливо імпортної — не було можливості її доставляти. Але згодом це вдалося налагодити. Цього року, за прогнозами, можливий неврожай деяких культур, побачимо, як буде. Тару, а це медичні скляні флакони, я замовляю на Житомирщині; там розташований завод в небезпечній зоні — одне влучання, і все, адже це скло. Тоді виникає потреба у розробці нового дизайну етикеток, закупівлі закаточних ключів, оновленні візуального контенту тощо. Але поки що завод функціонує, дякувати Богу. Тому ми змушені зберігати значний запас скляної тари.
Ще одна проблема — це знецінення купівельної спроможності населення останнім часом. Моя олія не є продуктом широкого вжитку, і виробництво не є масовим, тому собівартість досить висока. Ось як це працює: отримали замовлення — через інтернет-магазин або ж клієнти приходять особисто. Зібрали замовлення, я відтиснув олію, розлив, і наступного дня клієнти забирають. Бо термін придатності продукту короткий. На жаль, не всі можуть собі це дозволити, хоч це і не розкіш, а їжа, а деколи навіть ліки. У нас навіть вітрина — це лише зразки асортименту, і вони не продаються. Ми намагалися відкрити традиційний магазин, але згодом відмовилися від цієї ідеї, вона нам поки не підходить.
Про олію, музику та цифровий світ
Можливо, я не дуже добре вмію продавати і себе вихваляти. Реклама в моєму випадку — це також дороге задоволення і однозначно нерентабельне. Кажуть, є справжні майстри SMM, які продають усе, але мені таких ще не зустрічалося. А якби й зустрівся, я б не зміг собі дозволити їхні послуги, бо їхня робота надто дорога. У нас є інтернет-магазин, але він, як то кажуть, “нерозкручений”, хоча більшість замовлень надходить саме звідти.
Хочу зазначити, що наша держава недостатньо приділяє уваги просуванню українських брендів і товарів. Будь-яке крафтове виробництво загалом відоме лише обмеженому колу людей. Навіть на місцевому рівні промоція мінімальна. І люди продовжують споживати низькоякісну, але широко розрекламовану продукцію. Це стосується не лише олій, а загалом усього: від продуктів харчування до книг, музики та кіно. Відсутність належної державної політики підтримки українського — це справжня біда.
Я самостійно зареєстрував дві торгові марки. “Давлію” я придумав сам. Поєднання слів “олія” та “відтиснута” дало назву “Давлія”. Був ще один варіант, але я його не розголошуватиму (сміється). З інтелектуальною власністю в Україні ситуація не просто складна, а й невизначена. Хоч і немає нічого надскладного, але процес вимагає значних зусиль. Одного разу я ледь не потрапив у халепу, коли створювали наш рекламний ролик: використали музику відомого гурту, не отримавши попередньо їхнього дозволу. На щастя, тоді все обійшлося добре, зараз ми в дружніх стосунках.
Повертаючись до теми людей та їхньої кваліфікації. Для бізнесу потрібна базова освіта. У мене вона є. Але, оцінюючи її зараз, я вважаю, що в нашій країні викладають занадто багато зайвого. На мою думку, двох років навчання за спеціальністю цілком достатньо. А потім — практика, щоб побачити, наскільки реальністю співпадає з теорією. А у нас студенти мусять 5-6 років відсидіти в університеті, і те, що вони там чули і бачили, страшенно відрізняється від реального життя. Люди отримують дипломи, але не мають практичних навичок. Час витрачено марно, як і кошти на підготовку такого фахівця. А якщо є міцна база, решту необхідного можна опанувати самостійно.
Попри все, ця справа, яку я називаю своєю власною справою, надзвичайно захоплива. Якби я зараз її покинув, мої доходи майже не змінилися б. Можливо, з’явилося б більше вільного часу. Але як можна залишити те, що любиш і в що вклав душу? І потім, стільки досягти і “обломатися” на фініші — це не про мене.
Крім того, якщо думати про майбутнє, моя робота має очевидні переваги — вона не зникне з появою штучного інтелекту. ШІ не зможе віджимати олію на пресі, тож принаймні безробіття мені не загрожує.
Що ще можу про себе розповісти? Я, мабуть, дивна людина. Іноді буваю надто категоричним. Відколи я пішов з офісу, змінився мій стиль одягу, можливо, змінилася і поведінка. Повертатися до роботи “в конторі” я б не хотів за жодні гроші, бо тут я належу сам собі і є вільною людиною.
У бізнесі найголовніше — довіра
Ігор не дуже любить про це говорити, — ділиться його мама, Тетяна Борисівна. — Але головне, що є у нас — це взаємна довіра. Це важливо як у родинних стосунках, так і в бізнесі. У нас бувають різні погляди, але стратегія завжди одна. Найчастіше, звісно, поступаюся я. Іноді я думаю, що зробила б інакше, але зрештою — це мій син і його майбутнє. Поганого він не зробить, тож нехай буде на його. У нас немає сварок, ми не ділимо на “твоє” і “моє”. Якби це аналізували фахівці, вони б сказали, що у нас чудова корпоративна культура (сміється).
Що ще я б хотіла додати? В Україні у бізнесі виживають лише надзвичайно наполегливі оптимісти. Мій син дуже цілеспрямований, таким був з дитинства. Він навчався, і зараз продовжує вчитися. Що задумав, те обов’язково доводить до кінця. Багато хто після невдач ламається, закриває справи, не витримує такого напруженого ритму.
Що мені не подобається? Мені загалом все подобається, але є одне нереалізоване бажання. Я хочу, щоб нашу сімейну справу було кому передати, але син постійно присвячує себе роботі. І є ще одне бажання, яке об’єднує нас усіх, і бізнес теж: щоб війна закінчилася, і можна було спокійно працювати та планувати майбутнє.