>
Дарія Ісакова
Українська цукрова індустрія проходить масштабну структурну перебудову. Війна прискорила процеси, що назрівали тривалий час: модель постачання сировини зазнала змін, роль аграріїв зросла, виробники були змушені вкладати кошти в інфраструктуру та переглядати логістичні стратегії, а ринок вперше повною мірою відчув на собі виклики європейської інтеграції.
Ці трансформації не обмежуються сферою виробництва чи переробки. Галузь фактично еволюціонує від традиційної вертикальної моделі до ширшої екосистеми, яка об’єднує інтереси переробних підприємств, фермерів, технологічних партнерів та логістичних операторів. У такій системі посилюється потреба в координації та спільному представництві, особливо після того, як український цукор вийшов на європейський ринок у масштабах, до яких європейські гравці не були готові.
Про те, як галузь змінюється в умовах воєнного часу, що відбувається з експортом, енергетикою та кадрами, і яким може бути майбутнє цього бізнесу в Україні, ми поспілкувалися з керівницею Національної асоціації цукровиків України («Укрцукор») Яною Кавушевською.
Яно, ви маєте значний досвід роботи у цукровій сфері, але зараз ми вперше спілкуємося з вами в новій ролі – керівниці «Укрцукру». Перезапуск асоціації виглядає як складний проект. Якщо ви взялися за це, не можу не запитати: навіщо? Які цілі ви перед собою ставите?
Для мене перезапуск «Укрцукру» у 2024 році став цілком логічним кроком, оскільки галузь опинилася в ситуації, коли без єдиного представницького органу вже неможливо ефективно просувати та захищати її інтереси. Україна прямує до Європейського Союзу, а в ЄС робота галузей давно організована через асоціації. Якщо прагнеш, щоб тебе слухали та чули – як в Україні, так і в Європі – необхідно виступати від імені інституції, яка представляє галузь, а не окремі компанії. Саме тому відновлення діяльності «Укрцукру» стало не просто важливим, а стратегічно необхідним рішенням.
Останні роки показали, що цукрова галузь трансформувалася. Вона не лише вистояла під час війни, а й наростила обсяги виробництва: від 1,2 мільйона тонн у 2020–2021 роках до 1,8 мільйона у 2023–2024. Навіть цього року, попри скорочення, очікуємо близько 1,5–1,6 мільйона. У 2024 році галузь встановила історичний рекорд за обсягами експорту – на зовнішні ринки було поставлено 746 тис. тонн цукру. Україну почали виділяти окремо в глобальних цукрових балансах, хоча ми складаємо лише близько 1% світового виробництва. На нас звертають увагу, і це накладає відповідальність діяти сумлінно.
Ще один важливий аспект — зміна внутрішньої моделі галузі. За останні три–чотири роки суттєво зросла роль фермерів як постачальників сировини. Це наближає нас до європейської моделі цукрової галузі, де аграрії відіграють значну роль і мають вплив на галузеву політику. Наші заводи зараз активно розвивають програми партнерської співпраці з сільськогосподарськими підприємствами, залучаючи в цей ланцюжок постачальників насіння, логістичних, фінансових послуг тощо. Це зміцнює стійкість галузі, її конкурентоспроможність, але водночас розширює коло зацікавлених сторін, чиї інтереси визначають ситуацію в індустрії.
Тому я бачу завдання «Укрцукру» в тому, щоб об’єднати всіх гравців, залучених до виробництва цукру, відновити в асоціації цілісну модель представництва та працювати над тим, що надалі визначатиме наше місце на ринку – як в Україні, так і за кордоном. Галузі потрібна структура, яка розуміє реальні виклики, бачить цифри й тенденції, може на них реагувати та допомагає всім учасникам ринку говорити однією мовою.
Зважений діалог з ЄС зараз особливо актуальний, зважаючи на ситуацію з різким збільшенням обсягів поставок українського цукру на цей ринок, чи не так?
Абсолютно! Події 2022–2023 років стали для галузі переломним моментом. До війни Україна мала зовсім невелику квоту на постачання цукру до Євросоюзу – лише 20 тисяч тонн. Це не впливало суттєво ні на європейський ринок, ні на наш внутрішній баланс. Але після початку повномасштабного вторгнення ЄС відкрив кордони для української аграрної продукції, і цукор фактично отримав зелений коридор.
У результаті до Європи лише за один 2023 рік надійшло майже 500 тисяч тонн українського цукру. Це був значний і несподіваний для ЄС обсяг: європейська система торгівлі цукром дуже консервативна, давно збалансована, і кожен її елемент працює за прогнозованою моделлю — від фермерів, які вирощують буряк, до компаній, які підписують довгострокові контракти на виробництво й поставки.
Проблема полягала в тому, що український експорт у такому масштабі був не лише неочікуваним, він ще й був хаотичним: будь-яка компанія могла знайти покупця в Європі й відправити йому цукор, причому за демпінговими цінами. Часто це робили абсолютно непрофільні компанії, які не мали досвіду в торгівлі агропродукцією і не замислювалися про наслідки для галузі. Часто цей “дешевий” цукор “осідав” у сусідніх країнах, наприклад, Польщі, яка й сама є потужним виробником цукру, викликаючи обурення місцевих цукровиків та фермерів-буряководів.
Коли в Україні повною мірою усвідомили наслідки та почали докладати зусиль для впорядкування експорту в ЄС – було запізно. У 2024 році цукор був включений до переліку 7 товарів, на які було встановлено обмеження у вигляді квоти.
Коли цього року Україна повернулася до торгівлі з ЄС на умовах Угоди про поглиблену та всеохопну зону вільної торгівлі (ПВЗВТ), квота на експорт цукру була встановлена на рівні 100 тисяч тонн – більше, ніж у попередні роки, але все ж значно менше порівняно з майже пів мільйона тонн, що були експортовані у 2023 році.
Варто зазначити, що збільшення квоти стало можливим, зокрема, завдяки запровадженню внутрішньої процедури ліцензування експорту до ЄС та розподілу квоти між виробниками – ініціативи, запропонованої «Укрцукром». Такий механізм отримав позитивну оцінку з боку європейських галузевих асоціацій та ключових учасників ринку, оскільки повністю відповідає їхнім принципам: простежуваність, передбачуваність і відповідальність.
Але всі ці події лише підтвердили, що цукор є однією з найбільш чутливих тем у європейській аграрній політиці.
Що робить європейський цукровий ринок таким закритим і чутливим до будь-яких зовнішніх змін?
Європейська цукрова галузь характеризується специфічними особливостями, які в Україні недооцінювали. Це не просто сегмент економіки, а складна соціально-економічна система, що охоплює широкий спектр задіяних суб’єктів. Ключову роль у функціонуванні цієї системи відіграють десятки тисяч фермерських господарств, зайнятих у вирощуванні цукрових буряків, які нерідко є і безпосередніми власниками цукрових заводів. Ці виробники об’єднані у розгалужену мережу професійних спілок та галузевих асоціацій, які виступають вагомими стейкхолдерами у процесах як формування аграрної політики Європейського Союзу, так і політик окремих держав. Тож для європейців цукор виступає не лише товаром, а важливим елементом економічної та політичної стабільності та джерелом сталого доходу фермерів (які водночас є потужною електоральною силою), що зумовлює прагнення до його всебічного захисту на національному та наднаціональному рівнях.
У цій складній системі давно встановлений баланс: європейці точно знають, скільки буряка буде посіяно, який обсяг цукру буде вироблено з цього буряку, скільки потрібно імпортувати і навіть з яких країн буде здійснено імпорт. Контракти на буряк фермери підписують заздалегідь, іноді за рік до сезону переробки. Покупці цукру теж укладають довгострокові угоди. Будь-які додаткові обсяги, які з’являються раптово, руйнують цю рівновагу.
Варто враховувати й те, що ЄС імпортує не тільки білий цукор, а й сирець, наприклад, з Бразилії тощо. Цей сирець переробляється європейцями на власних рафінеріях. Це частина їхнього виробничого циклу. Тож коли раптом з’являється альтернативний великий обсяг білого цукру, система сприймає це як загрозу.
У підсумку український фактор став каталізатором напруги не через сам продукт, а через те, що він стрімко і хаотично увійшов у сектор, який історично працює в закритому й максимально прогнозованому режимі, за чітко встановленими правилами.
Масштабний вихід на європейський ринок став для українських виробників поворотним моментом. Що саме він змінив усередині галузі і як вплинув на географію експорту?
Європейський напрямок змусив українських виробників буквально перебудувати роботу. Коли з’явився попит у ЄС, стало зрозуміло, що для цього ринку важливі не тільки обсяги, а й логістика, якість, швидкість. Багато покупців чутливі до питань ESG… Саме тому компанії, наприклад, почали інвестувати в інфраструктуру: хтось будував силоси, хтось удосконалював зберігання та фасовку. Є випадки, коли компанії інвестували у технології зберігання сиропу, що дозволяє більш гнучко планувати продажі.
Ще одна зміна – зростання частки прямих експортних контрактів та відвантажень. Раніше експортом займалися переважно трейдери, які розуміли, як працюють закордонні ринки, могли швидко зібрати корабельні партії. Після “відкриття” Європи більшості виробників довелось посилювати або навіть створювати власні комерційні та логістичні команди, здатні ефективно працювати з експортними контрактами, забезпечувати потрібну покупцям логістику.
Паралельно змінилася географія експорту. До війни основними експортними ринками для українського цукру були країни Середньої Азії – Казахстан, Узбекистан, Таджикистан… Зараз через суттєве подорожчання та ускладнення логістики ці ринки для нас практично втрачені. Місце українського цукру на них посів російський; лунають анонси проектів будівництва власних переробних потужностей, зокрема у Казахстані.
Це змусило українських експортерів шукати нові можливості, тож у 2022 році український цукор переорієнтувався на ЄС. Водночас у 2023-24 рр. перелік експортних напрямків суттєво розширився. У 2024 році український цукор поїхав більш ніж у 60 країн. Частина з них — повна екзотика. Наприклад, Шрі-Ланка. Традиційно ця країна купує цукор в Індії, але оскільки Індія тимчасово закрила експорт, туди поїхав український цукор, який на той момент був конкурентним. Схожа ситуація була зі Східною Азією тощо.
Але такі ринки не можна вважати стратегічними для нас, це ситуативні історії. Стабільними і стратегічними для нас можуть бути ті напрямки, де ми можемо конкурувати за вартістю логістики з іншими експортерами, зокрема Бразилією. Тож, крім ЄС, це – Балкани, Швейцарія, Британія, країни Близького Сходу та Північної Африки. Для Лівану чи Лівії доставити цукор з України дешевше, ніж отримати його з Бразилії.
Фактично вихід на Європу став каталізатором, він змусив галузь рухатися швидше, інвестувати й ставати мобільнішою. У звичній для нас моделі не було потреби ні в інвестиціях в якість, ні в силоси, ні в модернізацію фасування… Європейський ринок ці вимоги створив, і галузь адаптувалася значно швидше, ніж багато хто очікував.
Як в цілому на галузь вплинула війна? Що в роботі підприємств довелося переглядати насамперед?
Війна вплинула на галузь нерівномірно, адже дуже багато залежало від географії. Є приклади підприємств, які змушені були повністю зупинити роботу. Причини зрозумілі. Вирощування буряка – це значні інвестиції, до двох тисяч доларів на гектар. Якщо в поле прилітає снаряд, господар просто втрачає ці гроші. Те саме стосується ризиків роботи заводу: обстріли, перебої з енергетикою, небезпека для людей. Для деяких регіонів, які розташовані поблизу лінії зіткнення, це стало вирішальним фактором. Але в цілому, попри все, галузь адаптувалася і продовжила працювати. І, як ми вже сказала, для деяких компаній навіть стала поштовхом для модернізації та розвитку нових бізнес-напрямків.
Які технологічні вимоги та “зелені” стандарти сьогодні стають критичними для цукрової галузі, і як війна впливає на здатність підприємств інвестувати в ці напрями?
За останнє десятиліччя українські цукрові заводи суттєво покращили енергоефективність, але цього все ще недостатньо. Порівняно з європейськими підприємствами наші показники залишаються практично на третину гіршими. І якщо раніше це не було критичним, зараз ситуація інша: із рухом України до ЄС вимоги Зеленого курсу стануть для нас такими ж обов’язковими, як і для європейських виробників. Це означає, що галузі доведеться вкладати суттєві кошти у проекти енергоефективності.
До цього буде підштовхувати і економіка: енергетика формує 50–60% собівартості переробки, і без модернізації обладнання та скорочення енерговитрат конкурувати буде просто неможливо. Проте постає питання доступності фінансових механізмів, “зеленого кредитування”, які, на жаль, сьогодні для більшості українських виробників практично недосяжні.
Паралельно у світі зростає попит на біометан, інші види біопалива. Великий потенціал має біопластик. І цукрова промисловість природним чином може бути основою для таких виробництв. Але “вхід” у такі проєкти дорогий. І головне питання зараз не в технологіях, адже вони доступні. Питання в інвесторах. Вкласти великі гроші в країну, яка щодня під обстрілами, готові далеко не всі.
Тож можна сказати, що галузь знаходиться у своєрідній “паузі”. Ми добре розуміємо, куди рухається світ, і що нам доведеться робити, щоб залишатися конкурентними. Є приклади компаній, які вже йдуть у напрямку глибокої переробки та зелених технологій. Але масово в ці проєкти ринок піде лише тоді, коли ризики стануть більш прогнозованими.
Однією з найменш помітних, але найболючіших проблем галузі ви називали кадровий голод. Що саме відбувається з підготовкою фахівців і наскільки критичною є ця ситуація зараз?
Кадрова ситуація в цукровій галузі сьогодні справді дуже складна. І вона не виникла раптово через війну — це наслідок багаторічних процесів. Якщо подивитися на цифри: у 1997 році в Україні було 192 цукрових заводи. Цього сезону їх 27. За таких масштабів падіння довгий час просто не було потреби готувати велику кількість спеціалістів – вони і так були.
Колись в Україні інститути та технікуми готували фахівців для цукрової галузі всього Радянського Союзу, була потужна галузева система підготовки кадрів. Зараз ці спеціальності або закриті, або формально існують, але без реального потоку студентів. Останні десятиліття діти туди не йшли, бо не уявляли, де потім працювати – в інформаційному просторі домінувала теза про масове закриття цукрових заводів… Водночас і викладачі, хто міг би викладати, сьогодні вже у віці і просто фізично не можуть працювати.
У результаті маємо парадокс: галузі вкрай потрібні технологи, лаборанти, оператори виробничих дільниць, а вчити їх просто нема кому. Звичайно, компанії намагаються ростити людей всередині, але цього недостатньо. Навіть на сезонні роботи зараз важко знайти працівників, адже багато хто виїхав, а комусь простіше знайти іншу, менш відповідальну роботу. Бо не потрібно забувати, що сучасні цукрові заводи – вже не такі, як 20, 10 років тому. Це – сучасні складні підприємства. Тож просто взяти людину з вулиці і посадити за пульт оператора – неможливо. І небезпечно. Необхідно, щоб людина мала відповідний досвід або пройшла ґрунтовну підготовку до сезону виробництва, а не вчилась у виробничий період на власних помилках, кожна з яких може коштувати підприємству мільйонів.
Ми в асоціації вже обговорюємо, як цю ситуацію змінити. Шукаємо варіанти створення курсів, практичних програм, коротких інтенсивів. Але поки це на рівні обговорення. Дуже сподіваюся, що незабаром зможу розповісти про реальний проєкт, який змінить ситуацію.
Бо, повторюся, кадри – це одна з найгостріших проблем. Без людей не буде жодної модернізації, жодних проєктів – ні біопластику, ні біометану. Ми в галузі це усвідомлюємо і шукаємо варіанти.
Як війна вплинула на економіку виробництва цукру і наскільки зараз галузь залишається рентабельною?
Ситуація зараз непроста. У собівартості цукру приблизно 60% формує буряк. І виробники буряка працюють у тих самих умовах, що й усі аграрії: подорожчання пального, насіння, добрив, запчастин, вартість яких фактично прив’язана до курсу євро. На цифрах це виглядає так: середня вартість буряка в Європі становить близько 35 євро за тонну. Фактично, у перерахунку такий самий показник є і в нас. Але для українських виробників різниця між 35 євро у 2021 році та 35 євро сьогодні дуже суттєва. Для фермерів це вже інший рівень витрат, а для переробників – інша собівартість.
Друга частина собівартості – витрати на переробку, і понад половину цих витрат становить енергетика. Зростання ціни на газ відчула вся галузь, і сьогодні саме енергетичний фактор фактично визначає результат сезону. Саме через це багато підприємств сьогодні працюють на межі рентабельності, або навіть нижче неї.
Ціни на цукор теж змінилися: після періоду високих світових котирувань на цукор, наприкінці 2025 року ми увійшли у фазу низьких цін. Сьогодні внутрішня оптова ціна тримається на рівні близько 20 тисяч гривень за тонну. Для багатьох виробників це нижче рівня собівартості. Фактично це віддзеркалення світової кон’юнктури, адже Україна через експорт тепер інтегрована у глобальний ринок.
Зрозуміло, що коли ціна опускається до рівня собівартості, компаніям доводиться переглядати свої плани – від посівних площ до інвестицій. До цінових викликів у нашому випадку додаються ще й воєнні ризики, тож кожна помилка у плануванні або інвестиціях коштує значно дорожче, ніж раніше.
Водночас усім добре відомо: цукровий ринок працює за циклічною “синусоїдою”, коли один або два важкі роки змінюються періодами зростання і високих цін. Зараз цукровики і в Україні, і в світі перебувають у складній фазі. Однак, як влучно зазначив один з аналітиків, “виробники цукру в усьому світі зараз продають продукцію за цінами, нижчими за собівартість. Така ситуація не може тривати довго”… Ми з цим повністю погоджуємось, і разом з ринком очікуємо на відновлення.
Останні кілька років цукрова галузь помітно змінила свою структуру. Що означає перехід від вертикально інтегрованих холдингів до ширших екосистем і як це вплинуло на фермерів?
За останні три-чотири роки в галузі сформувалася нова модель. Якщо раніше основою галузі були великі вертикально інтегровані холдинги, які контролювали і сировину, і переробку, то сьогодні цукрові компанії дедалі більше працюють із партнерським буряком. У провідних компаній частка «партнерського буряка» сягає половини, а подекуди й ста відсотків. Така структура наближає нас до європейської моделі, де фермер є важливим учасником виробничого циклу.
До речі, для європейського ринку це був важливий сигнал, коли ми пояснювали, що вигодонабувачами розширення експорту цукру є не лише великі агрохолдинги, якими традиційно лякають європейських аграріїв, а й звичайні фермери, невеликі сільгосппідприємства. На конкретних прикладах ми показали, що український буряковий сектор працює так само, як і європейський: багато виробників, багато бурякосійних господарств, жодної монополізації. Це допомогло знизити напругу у сприйнятті.
Розширення кола постачальників сировини змінило і внутрішню динаміку в галузі. Українські фермери отримали можливість непоганого заробітку на цукрі без необхідності мати власну переробку. До їх послуг – агроконсалтинг з вирощування буряків, допомога у посіві, збиранні – практично на всіх ланках виробничого процесу. Для багатьох з них це стало новою точкою росту, особливо на початку війни, коли експорт зернових був заблокований, натомість світові ціни на цукор сягали рекордних показників.
В свою чергу заводи отримали більш стійку, диверсифіковану систему постачання, бо залежать тепер не від одного поля, а від десятків господарств. Заводи ж, які мали власні посіви буряку, отримали можливість оптимізувати сівозміну, “розвантажити” її.
Цей перехід до інтегрованої екосистеми став природною відповіддю на виклики останніх років. Галузь стала гнучкішою і менш залежною від структури, яка тримала все всередині одного холдингу. А фермери, які раніше не розглядали буряк як потрібну їм культуру, тепер органічно інтегрувалися в галузь і стали частиною її розвитку.
Яким ви бачите майбутнє української цукрової галузі? Чи здатна вона перетворитися на сучасну промислову екосистему і які умови потрібні для цього?
Майбутнє цукрової галузі може виявитися значно масштабнішим, ніж багато хто уявляє. Сучасний цукровий завод здатен бути набагато більше, ніж просто виробництвом цукру. У світі такі підприємства перетворюються на центри екосистеми, де поруч із цукром виробляють біоетанол, біогаз, біометан, органічні добрива, біоклей… Зараз відкриваються великі перспективи для виробництва біопластику… Попит на такі рішення зростає, і буряк дає для цього природну сировинну основу.
В Україні вже є компанії, які мають значні успіхи в цьому напрямку. Їхні проекти, можливо, не часто потрапляють у публічний простір, оскільки у воєнний час багато хто уникає зайвої уваги. Однак рівень цих виробництв дозволяє інакше побачити можливості галузі і, без перебільшення, викликає захоплення.
Водночас важливою умовою майбутнього розвитку залишається здатність діяти разом. Коли виробники, фермери та постачальники працюють у єдиному ланцюгу, галузь отримує зовсім інший масштаб і перспективи. Спільне бачення допомагає швидше розвиватися, відкривати нові ринки та впевненіше вести діалог з європейськими партнерами.
Значну роль відіграють і інвестиції. Великі технологічні проекти потребують передбачуваності. У мирних країнах це звичайна умова. В Україні кожне рішення залежить від безпекової ситуації, і це впливає на темпи розвитку. Але як тільки з’являється певна стабільність, переконана, галузь рухатиметься вперед дуже швидко. Технології вже існують, і досвід окремих українських підприємств показує, що ми можемо бути конкурентними не лише у виробництві цукру, а й у всіх видах пов’язаної переробки.
Тож перспектив у галузі багато. Найважливіше зберегти команди та виробничий досвід, тобто той фундамент, на якому все тримається. Якщо це вдасться, цукровий сектор зможе стати одним з напрямів, що визначають сучасний агропромисловий ландшафт України.