Служба новин 8 липня 2026, 09:00644
Джерело фото: Latifundist.com
Рухаючись трасою Н16 від Умані в напрямку Черкас, приблизно за 25 км можна помітити незвичайний двоповерховий будинок, покритий очеретом. Він розташований біля дороги в селі Легедзине, ніби перенесений з іншої епохи. Насправді це відтворення трипільського житла, своєрідний місток у світ культури, яка існувала на землях сучасної України в VI–III тис. до н. е.
А вже за кілометр звідси розташовані залишки справжнього давнього мегаполісу — Тальянки. На його території площею 450 га знаходилося 2700 будівель, де проживало до 14 тис. осіб. Поселення простягалося на три кілометри й мало овальну форму. Це звучить неймовірно, але ці та інші протоміста трипільців існували задовго до появи єгипетських пірамід!
Останніми роками тема Трипілля все частіше з’являється в українському культурному просторі. Зокрема, завдяки ініціативам проєкту «Україна. Світ Трипілля», який реалізує ГО «Наша Основа» за підтримки фонду «МХП-Громаді». В рамках проєкту вже вийшла повість «Два мільйони світанків. Трипільська таємниця». Плануються VR-проєкти, театральні постановки та кіно. Актуальність теми також підкреслює робота над включенням трипільської культури до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Однак, перш ніж говорити про сучасне переосмислення Трипілля, варто повернутися до його витоків. Хто були трипільці? Як вони жили, що їли, як будували свої поселення та вели господарство? Про це у книзі «Трипілля. Спочатку була глина» розповідає історик Владислав Чабанюк, який понад 30 років досліджує трипільську культуру.
Де на території України жили трипільці?
Як зазначає Владислав Чабанюк, на території України виявлено близько 2 тис. трипільських поселень.
Загалом, пам’ятки трипільської культури знайдені у 15 областях на площі понад 190 тис. кв. км. Найбільша концентрація цих пам’яток спостерігається в Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій, Одеській, Івано-Франківській та Черкаській областях, тоді як найменша — у Чернігівській.
Проте, Трипілля не обмежувалося лише сучасною територією України. Західне крило цієї культури, відоме як Кукутень, охоплювало всю Молдову та 15 повітів північно-східної Румунії. Враховуючи цей ареал, загалом на території Кукутень–Трипілля на сьогодні налічується до 3 тис. поселень.
Найдавнішим трипільським поселенням на території України дослідник вважає Бернашівку І в Могилів-Подільському районі на Вінниччині. На жаль, ця пам’ятка була затоплена під час будівництва греблі Новодністровської ГЕС.
Шлях розселення трипільців пролягав угору правими притоками Дністра, а звідти — до басейнів Південного Бугу та річки Синюхи. Досягнувши верхів’їв Синюхи, на території сучасної Уманщини, трипільці поступово просувалися на північ, до Середнього Подніпров’я, між Києвом і Трипіллям.
Трипільці традиційно освоювали лісостеп, оскільки ця кліматична зона була найбільш сприятливою для землеробсько-скотарського способу життя. У середній період свого існування вони активно освоювали Верхній Дністер, вийшовши до басейнів Серету та Пруту. У пізній період вони просунулися до Східної Волині та колонізували Південне Подніпров’я, рухаючись у напрямку Чорного моря.
Особливе місце в спадщині трипільців займають так звані мегапоселення. Найвідоміші серед них — Тальянки (450 га) та Майданецьке (270 га) на Черкащині, а також Небелівка (300 га) на Кіровоградщині. За словами автора, великі поселення площею понад 100 га існували з кінця V до середини IV тисячоліття до н. е. і були зосереджені переважно в правобережному басейні Синюхи — притоки Південного Бугу.
Що вирощували на трипільських полях?
Яке зерно трипільці сіяли в землю, а потім клали в керамічний горщик перед тим, як поставити його до розігрітої печі? Автор зазначає, що частину відповіді на це питання археологи отримали у 1980 році під час розкопок Майданецького поселення поблизу Умані. Серед глиняної обмазки трипільського житла знайшли горщик із обвугленим і деформованим зерном. Дослідження виявило, що зі 1043 зерен-вуглинок лише дві належали плівчастому ячменю, 264 — пшениці-двозернянці, а найбільше, 777, виявилися горохом.
Як українська пшениця програла американській: уроки для сьогодення
Звідки ж науковці знають, що вирощували трипільці? Насамперед, завдяки кераміці. Її уламки іноді зберігають відбитки зерен. Ще важливішим джерелом є пилок. Досліджуючи ґрунт під обпаленою обмазкою трипільських жител, палеоботаніки можуть виявити пилок, який пролежав там тисячі років — ще з часу спорудження оселі. Фахівці здатні розрізнити пилок злакових і бобових культур від пилку бур’янів чи дерев, що допомагає відтворити картину того, що росло на трипільських полях.
Також цінним джерелом інформації є глиняна обмазка давніх будівель. Відсіяну від зерна полову трипільці не викидали, а використовували як будівельний матеріал. Її у великій кількості додавали до глини, якою укріплювали всі частини будинку — від підлоги до стін і фронтонів дерев’яно-каркасної конструкції.
Як зазначає Владислав Чабанюк, під час розкопок на зламах випаленої глиняної обмазки археологи й досі можуть бачити чіткі відбитки полови, ніби її втиснули в глину лише вчора. На деяких фрагментах збереглися навіть сліди рук і ніг людей, які трамбували суміш. Також видно, що полова була різною — від різних видів злакових культур.
Яким же був трипільський “набір злакових та бобових”? Поки відомо, що він включав пшеницю, ячмінь, горох, просо та віку ервілію (бобову культуру, схожу на сочевицю). Загалом цей перелік повторює набір рослин, які значно раніше культивували ранні землероби Родючого Півмісяця.
Хоча, як зауважує автор, сучасний аграрій одразу б відрізнив форму давніх зернових від тих, що колосяться на його полі. Особливо пшеницю. Трипільці вирощували плівчасті види, зерно яких доводилося вибивати з плівок-лусочок. Серед них — пшениця-однозернянка, двозернянка (полба) та спельта. Їхні колоски були вусатими, а стебла низькорослими. Зрілий колос легко ламався. Достатньо було необережно торкнутися рукою, і він розсипався на дрібні частини. Отже, перед жнивами трипільцям, імовірно, завдавали клопоту птахи й дикі тварини — не так з’їдали врожай, як обсипали зерно на землю.
Ячмінь був ще нижчим на зріст, але теж із вусатими колосками. Трипільці вирощували як голозерні, так і плівчасті його види.
Частина культур була озимою, частина — ярою, що дозволяло більш рівномірно планувати цикл вирощування.
Як збирали зерно трипільці?
Чітких доказів того, що трипільці обробляли землю сохою, немає. Проте можна припустити, що люди, які використовували волів у парній упряжці для перевезення важких вантажів, могли запрягати їх і в прості дерев’яні знаряддя для розпушування ґрунту. Це дало б змогу значно швидше обробляти землю, ніж ручними мотиками, зазначає Владислав Чабанюк.
Мотики трипільці виготовляли з рогу тварин і каменю. Найкращим матеріалом вважалися роги оленя, тура та великої рогатої худоби.
Врожай збирали роговими та дерев’яними серпами з крем’яними вставками — тонкими пластинами, які вставляли у спеціально зроблені пази в дерев’яній основі або в розщепленому рогу.
Такі пластини закріплювали сосновою смолою, березовим дьогтем чи іншими природними клеями, а також додатково фіксували мотузками чи смужками сириці (недубленої шкіри, обробленої жиром). Коли вставка затуплювалася, її можна було легко замінити.
Касетний серп був зручним і ефективним, адже дозволяв розмістити від чотирьох до шести крем’яних пластин. Його форма нагадувала півмісяць, що дозволяло захоплювати й зрізати одразу великий пучок колосків. Згодом такі серпи витіснили довгі крем’яні пластини з дрібними зубцями по краю.
Археологічні експерименти показали, що крем’яним серпом сотку ячменю можна було зібрати приблизно за годину. Залізний серп виконує цю роботу лише удвічі швидше, тож крем’яні леза були досить продуктивними для свого часу.
Зерно могли обмолочувати спеціальними молотильними дошками, які мали крем’яні вкладки.
Як трипільці захищали зерно від вологи та спеки?
Для зберігання використовували великі керамічні посудини — зерновики, а також зернові ями, стінки яких обмазували глиною та випалювали для міцності й захисту від вологи.
Автор багато розповідає про зерновики. Отже, це були великі посудини об’ємом 40–70 л, у яких трипільці зберігали не лише зерно, а й інші запаси. За формою вінця археологи припускають, що широкі отвори мали посудини для сипучих продуктів, а вузькі — для рідин.
Для зерна використовували масивні товстостінні ємності заввишки до 70–80 см. Їх прикрашали заглибленим або мальованим орнаментом. Поверхню вкривали шаром жовтої глини, а потім розписували чорними, червоними, білими та коричневими фарбами.
У 1970-х роках під час розкопок у Майданецькому археологи знайшли незвичайні уламки серед глиняної обмазки житла. На перший погляд вони нагадували шматки поштукатуреної стіни, однак півсферична форма та особлива структура свідчили, що це частини великих посудин. Товщина стінок сягала 3–4 см. Сформовані щонайменше з чотирьох шарів глини з різними домішками: коров’ячим кізяком, піском і половою зерна. Зверху нанесений шар якісної керамічної глини. Пізніше подібні знахідки виявили й на інших поселеннях.
Дослідники дійшли висновку, що така конструкція була своєрідним домашнім “термосом”. Тисячі дрібних порожнин, які залишалися після вигорання полови, робили стінки пористими. Завдяки цьому зерно було краще захищене від різких перепадів температури та вологості.
Найімовірніше, зерновики стояли всередині житла на спеціальному підвищенні вздовж лівої стіни. Саме там їх найчастіше знаходять під час розкопок. Поруч зазвичай лежала зернотерка, яка виглядала як глиняні ночви, що складалася з плоскої гранітної плити та каменя-розтирача.
Якщо уявити себе всередині трипільської хати, стає зрозуміло, чому зернотерку розташовували саме тут. Це було тепле й добре освітлене місце біля печі. Тут господиня ставала навколішки, висипала зерно на кам’яну плиту й розтирала його на борошно.
Повністю відреставрованих зерновиків практично немає в жодній музейній колекції. На відміну від звичайного посуду, їх, імовірно, не випалювали у спеціальних печах. Справжньою керамікою вони ставали лише тоді, коли житло згоряло.
Саме так. Трипільці спалювали своє житло! Серед археологів існує теорія, що після виснаження навколишніх полів (чорнозему ж тоді ще не було, він тільки формувався) трипільці переселялися на нове місце, зазвичай за 10–15 км від попереднього поселення. Покидаючи старі оселі, вони їх спалювали. В середньому одне поселення існувало близько 50–70 років.
Чи пекли трипільці хліб?
Однозначної відповіді на це запитання немає. Основною зерновою культурою трипільців була плівчаста пшениця, яка не надто придатна для випікання хліба. Жита вони не вирощували, тож звичного нам чорного хліба також не знали.
Трипільці могли пекти ячмінний хліб, але значно важливіше місце в їхньому раціоні займали каші. Особливо цінувалася каша з плівчастої пшениці — поживна, калорійна й досить смачна. Щоб зерно швидше варилося і краще засвоювалося, його попередньо подрібнювали на кам’яних зернотерках.
Горох як другий хліб
А що щодо м’яса? Чабанюк пише, що, ймовірно, не так багато м’яса трипільці й споживали. Хоча під час розкопок господарчих ям трипільських жител археологи знаходили кістки свиней, великої рогатої худоби, овець і кіз. Також трипільці полювали на кабанів, оленів, косуль, диких кіз, турів і навіть коней.
Співвідношення кісток свійських і диких тварин показує, що вже на середньому етапі розвитку трипільської культури мисливство відігравало другорядну роль, а основні потреби в їжі забезпечувало все ж власне господарство.
Але нові дослідження науковців показують, що м’ясо становило лише близько 10% раціону. Решту забезпечували рослинні продукти. Особливе місце займав горох, який компенсував нестачу тваринного білка. За деякими підрахунками, на нього припадало майже половина всіх споживаних рослинних продуктів.
Перші органічні добрива. Як трипільці могли підвищувати врожайність?
Цікаво, що аналіз обвугленого насіння трипільського гороху виявив високий вміст ізотопів азоту. Такий показник характерний для рослин, вирощених на добре удобрених ґрунтах. Тож можна припустити, що трипільці використовували для цього гній свійської худоби.
Оскільки худобу тоді не утримували в стаціонарних хлівах, то тварин або заганяли в спеціальні загорожі в центрі поселення, де накопичувався гній, який потім виносили на поля. Або ж тимчасові загони облаштовували безпосередньо на орних землях і щороку переносили на нове місце.
Саме тому серед археологів існує думка, що значну частину великої рогатої худоби трипільці вирощували не стільки заради м’яса, скільки для підтримання родючості ґрунтів. Якщо ця гіпотеза правильна, то маємо справу з одним із найдавніших археологічно зафіксованих прикладів використання органічних добрив для підвищення врожайності. А це змушує по-новому поглянути на трипільське землеробство, яке довгий час вважали досить примітивним та екстенсивним, зазначає Чабанюк.
Раціон трипільців не обмежувався зерном і бобовими. Не виключено, що вони культивували фруктові дерева — абрикоси, сливи, аличу та виноград. Також збирали плоди дикорослих дерев і чагарників.
Важливе місце посідали й молочні продукти. Про це свідчать знахідки трипільських керамічних друшляків, які використовували для відціджування сиру від сироватки.
Найстаріше зерно Європи
Автор також пише про несподівану знахідку на трипільському поселенні Ожеве — цілий горщик зерна горобейника (понад 44 тис. насінин). Точніше, це була своєрідна “капсула” із зерном, де великий горщик накрили меншим, який слугував корком. Посудину закопали під стіною під час будівництва житла.
Горобейник — лікарська рослина, яку й сьогодні використовують у народній медицині як кровоспинний, антисептичний та знеболювальний засіб. Також їй приписують тонізуючі властивості. Які саме переваги цієї рослини цінували трипільці, достеменно невідомо, можливо, тамували його наваром спрагу, зауважує автор.
Сьогодні насіння з цього горщика вважають найдавнішим зерном у музейних фондах Європи, про що раніше Владислав Чабанюк розповідав ЗМІ.
Де почитати про Трипілля?
Як трипільці обмінювалися товарами із сусідами, будували житла, випалювали кераміку, яким посудом користувалися, який одяг носили та чи існувала в них соціальна нерівність — про все це можна дізнатися у книзі Владислава Чабанюка «Трипілля. Спочатку була глина», що вийшла у видавництві «Віхола».
Окремий випуск про трипільську культуру також підготував журнал «Антиквар» № 144 (№5, 2025).
Для художнього занурення в тему можна звернутися до повісті «Два мільйони світанків. Трипільська таємниця», яка нещодавно вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Де відвідати?
Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура» у селі Легедзине володіє найбільшими в Україні археологічними фондами трипільської культури — понад 90 тис. одиниць зберігання. Тут можна побачити реконструйовані житла, відвідати музей і скористатися найбільшою онлайн-базою оцифрованих артефактів. До складу заповідника входять також 11 трипільських поселень, а поруч розташовані найбільші у світі трипільські протоміста — Тальянки та Майданецьке.
Національний музей історії України (м. Київ, вул. Володимирська, 2) — зберігає одну з найбагатших і найцінніших колекцій трипільської кераміки та сакральної пластики в Україні.
Музей Трипільської культури в печері «Вертеба» (с. Більче-Золоте, Тернопільська обл.) — єдиний в Україні підземний музей, розташований в печері, де трипільці залишили унікальні артефакти.
Музей Вікентія Хвойки (с. Халеп’я, Київська обл.) — місце, де можна побачити експонати, зібрані першовідкривачем трипільської культури.
Також у складі Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» діє Музей трипільської культури. Його відкрили у 2003 році на основі матеріалів численних археологічних експедицій.
Наталія Родак, Latifundist.com
Служба новинПогляди, висловлені в цій публікації, є особистою думкою автора і не обов’язково відображають позицію редакції Latifundist.com.